Вісник Надії

Інформаційно-правовий бюлетень Бродівського районного добровільного товариства захисту дітей-інвалідів “Надія”

№11 березень 2003 рік

В номері:

Перебіг подій:

v Проект “Інформаційна служба “Вісник Надії”

Клуб батьків.

v *”Іванко і Василько”.

Консультаційна служба.

v І знову на курсах у “Львівській Політех-ніці”.

v Поради юриста.

Адвокатування (продовження)

v Поради психолога

Час. Як його підкорити?

v У нашому “Струмку “Вальдорфський семінар.”

v Учнівська помилка

v Чи буде і наше місто без бар’єрним?

Дякуємо.

2003 рік

Радою Європи оголошено роком людей з інвалідністю.

Що мені дала участь в реалізації проекту “Інформаційна служба “Вісник Надії” - джерело допомоги підтримки, натхнення”

Коли мене напередодні запитали, що мені дала робота над проектом, я сіла і задумалася. Дійсно, чому я працювала цей рік редактором “Вісника надії”?...

Перша думка – самореалізація. Писати різного роду твори я люблю ще з шкільної парти. Потім, пригадуючи свої інтерв’ю з батьками наших дітей, зрозуміла, що ця робота спонукала мене більш глибоко задуматися над людськими відносинами.

Коли та чи інша мама поринала в спогади і пригадувала появу на світ своєї дитини, а тепер нашого вихованця, я бачила наскільки сильні емоції переповнюють цю жінку, наскільки детально вона пам’ятає всі імена, цифри і дати, пов’язані з появою дитини. Я бачила, що люди віддають мені найпотаємніші почуття, те, з чим вони живуть день у день, те що накопичується болем в їхньому серці. Якщо вбита горем мати віддала хоч трішки свого болю, якщо їй стало легше, я думаю – працювали ми недаремно...

Пишучи ці життєписи, я завжди думала, що, можливо, наш вісник потрапить до матері, у якої щойно появилася неповносправна дитина. Хочеться, щоб та жінка побачила, що вона не одинока в своєму горі, що є батьки, які пережили щось подібне. Знаю, що від того її тягар стане легшим...

У віснику були поради реабілітолога, медпрацівника, психолога, юриста, тобто те, що конкретно допомагало нашим батькам справлятися з труднощами сьогодення. Описувалися пам’ятні події з життя нашої “Надії” та її “Струмка” (реабілітаційно-педагогічного центру ). Тобто наш вісник зберіг на своїх сторінках нашу історію, наші радощі і труднощі.

Історії ще далеко не всіх дітей описані у віснику, багато задумів щодо продовження роботи інформаційної служби зародилося вже тепер, хочеться продовження.

Одночасно я працюю соціальним працівником в реабілітаційно-педагогічному центрі “Струмок”, де на даний час реалізуємо проект “Від “струмка” у вир життя” і веду заняття з Працетерапії – уроки “Домашньої кухні”. Спілкуючись з дітьми, знаю їх особисто, часто при нагоді записую різні ситуації з їхнього життя, кумедні вислови. Хочеться завести таку рубрику. Тому хоч і закінчилось фінансування проекту, але свою газету ми все ж таки будемо і далі видавати.

Редактор бюлетеня Світлана Федорук.

...наша служба продовжить свою діяльність...

На завершення реалізації проекту “Інформаційна служба “Вісник надії” – джерело допомоги, підтримки і натхнення” мені, як психологу проекту, залишається перш за все, висловити велику подяку керівнику проекту Лесі Олієвській за вмілу, настирливу і плідну роботу, Представництву Всесвітнього банку в Україні за фінансову підтримку діяльності товариства захисту дітей-інвалідів “Надія”.

Не так-то просто нашій незалежній Україні входити у світовий простір. Кроки невпевнені, бо тяжка економічна ситуація і дається взнаки тягар минулого. Проте гуманізація і демократизація нашого суспільства не обійшла мимо освітні заклади будь-яких типів. Змінилися підходи психологічної служби. Але найголовніше бути неповторними.

Отож будьте неповторними, дорогі колеги, у всьому. Виношуйте у серці нові проекти і реалізуйте їх у житті. А психологічна служба буде стояти на сторожі Вас і Ваших дітей.

Лариса Сірко

“Я є волонтером і медичним працівником товариства “Надія” майже з самого початку його заснування. Приходилося виконувати різноманітні роботи, спілкуватися з батьками і дітьми, які мають особливі потреби. Саме тут я по-іншому почала дивитися на життя, зробила зміни у своїх поглядах і ставлення до людей з інвалідністю. Участь в реалізації проекту “Інформаційна служба “Вісник надії” – джерело допомоги, підтримки, натхнення” дала мені можливість стати ближче до батьків, які мають дітей-інвалідів та до самих дітей. Я змогла багато навчитися тому, що надаючи консультації комусь, приходилось самій удосконалюватися. А ще завдяки бюлетеню “Вісник надії” , я зрозуміла як важливо мати своє інформаційне видання. Саме так можна донести до кожної потребуючої родини інформацію про діяльність організації і надати потрібну консультацію. Я думаю, що телефонна служба зробила свою справу. Багато батьків не одноразово дзвонили і просили поради. І, коли людина отримала очікувану відповідь, то я мала велике моральне задоволення. Я надіюсь, що наша служба продовжить свою діяльність і після завершення фінансування. Адже це є потрібна справа.”

Надія Назарко, медичний працівник проекту.

У березні 2002 року мені запропонували роботу у Бродівському районному добровільному товаристві захисту дітей-інвалідів “Надія”, але на волонтерських засадах. До цього часу я 7 років була безробітна, тому погодилася, бо набридли домашні справи, одноманітність. А хотілося бути ще комусь потрібним, окрім своєї сім’ї. Колектив товариства прийняв мене добре, справа зацікавила. У травні керівник проекту Леся Олієвська запропонувала мені посаду відповідального секретаря і запросила прийняти участь в реалізації проекту , який фінансувався Представництвом Всесвітнього банку в Україні. Проект завершився, але я вважаю, що справа, яку ми почали завдяки проекту тільки починається. Адже за цей рік я зрозуміла, що тільки тоді, коли щось робиш для людей, суспільства, відчуваєш себе людиною. А ще не потрібно боятися починати нову справу, яка є на благо людей з особливими потребами, тоді сам Бог буде в цьому допомагати.

Сьогодні я є майстром – вихователем групи студентів (кравців-модельєрів) Поморянського професійного ліцею, а також соціальним працівником проекту. Нам прийшлося пережити за цей рік і труднощі й радість перемоги. Товариство “Надія” сьогодні – це реабілітаційно-педагогічний центр “Струмок”, навчально-виробниче підприємство “Дитяча надія”, професійне навчання в училищі. Нам приходиться багато працювати, допомагати один одному, та в першу чергу нашим дітям, їх батькам. Тільки гуртом легше нести тягар неповносправності. А особливо, коли з тобою не тільки люди з інвалідністю, а й ті, хто не байдужий до чужої біди. В товаристві “Надія” таких людей багато.

А ще хочеться сказати кілька слів про телефонну службу. Саме спілкуючись з людьми по телефону, я зрозуміла, що дуже багато людей в районі, навіть ті, які не мають неповносправної дитини, потребують поради, підтримки. Питання були різноманітні. Іноді такі, які ставили нас в глухий куток. Тоді приходилося самим іти на консультації. Добре, що поряд біля нас управління соціального захисту населення Бродівського району. Відповідальний секретар товариства “Надія”

Олександра Олексюк

На фото: учасники виконання проекту Куць Анжела, Ордеха Галина, Булка Надія, Савич Тетяна , Олексюк Олександра, Караїм Ольга.

Нічого не робити також коштує грошей.

Клуб батьків:

Іванко і Василько.

Якби ви знали Іванка 5 років тому, то сьогодні ви б його не впізнали.

Я побачила Іванка вперше, коли прийшла працювати в РПЦ “Струмок”. В кутку кімнати сидів зіщулившись маленький хлопчик, дивлячись на всіх з-під лоба. Він відмовлявся від участі в уроках музики, від танцю, від гри з дітьми. Єдине, що Іванко робив, це йшов на уроки математики і письма. Іванко ніколи не посміхався, і на всі вмовляння викладачів йти з дітьми до гурту він казав: “Ні”. Ще я звернула увагу на те, що хлопець досить часто акцентує увагу на похоронних процесіях. Малював він також в основному похорон і робив це чорним олівцем.

Щоб у вас шановний читачу, склалася більш детальна уява про Іванка, дозвольте дати слово його мамі п. Анні:

“У 1984 році ми з чоловіком жили у Львові в гуртожитку. Я за освітою педагог і працювала методистом в дитсадку. Чоловік працював в прикарпатському військовому окрузі, будував мости і дороги. Я завжди хотіла мати тільки одну дитину, хотіла, щоб вона була здорова, забезпечити її, дати гарну освіту. А так, як я сама є з сім’ї довгожителів, де всі здорові і розумні, мені і на голову не могло прийти, що з моєю дитиною буде щось не так. Отож, коли я чекала свого первенця, то була за все спокійна, лікарі нічого поганого не казали, все було в нормі. Правда, в другій половині вагітності в дитини не прослуховувалось серце, але так як аналізи всі були добрі, уваги цьому не надали. Заради здоров’я майбутньої дитини, я пішла на кесаревий розтин...

Дитину приносили годувати, в моїх очах все було гаразд. І тільки на сьомий день мені сказали гірку правду: “В дитини хвороба Дауна”.

Я не можу передати, яка для мене це була страшна трагедія. Я не могла їсти, спати, то був жах. Я не хочу про це згадувати... Вдячна лікарям за їхнє гуманне відношення. Саме шкодуючи мене, вони не сказали мені правди відразу, переживали разом зі мною.

Після того, як нас виписали додому, було дуже важко, умов для нормального життя не було. Іванко часто хворів, по 2-3 місяці лежали в лікарні. Ще одна біда сталася, як Іванкові було 3,5 роки, в нього трагічно загинув тато... Трагедії нагромаджувались одна на другу. І залишатись одній в тому непристосованому гуртожитку без елементарних умов не стало сил. В 1995 році я покинула Львів — це надто важке місто до життя для одинокої жінки з неповносправною дитиною. Пішла на пенсію по педагогічному стажу і переїхала до Бродів. Життя повернулось в інше русло.

До 8 класу Іванко був в Лопатині. І хоч умови там були жахливі, за дітьми був поганий догляд і брудно, але першу вчительку Іванка, Ірину Романівну, ми ніколи не забудемо. Саме вона, вчитель вищого класу, добра, лагідна і відповідальна людина, навчила мого Іванка читати, писати і доглядала за ним якнайкраще. Це єдина вчителька про яку згадуємо з теплотою. З п’ятого класу в Іванка почалися всі вчителі, була повна безвідповідальність, халатність, ніхто за дітьми не дивився. Але менше з тим все позаду.

Зараз мене влаштовує те, що Іванко знаходиться в РПЦ “Струмок”. Дитина під боком. Він в мене хлопець акуратний, привик до всього гарного, а в школі, крім естетичного розвитку він має всебічну освіту. Тож хочу подякувати Клавдії Степанівні Вороновській (Уроки “Домашньої кухні”) за її батьківську турботу до дітей, працює людина від серця, сумлінно і добросовісно. Турбується про мою дитину і Наталя Володимирівна Питльована (уроки “Валеології”). Іванко знає, де в нього серце, а де легені. Наталя Володимирівна навчає, як потрібно відноситись до свого здоров’я, як тримати в чистоті тіло. Але чи навчився би мій Іванко, якби не Леся Романівна, що тримає таку організацію, а на даному етапі робить всі умови (встановлює туалет, плитку на кухні, меблі, душ, підлоги, опалення), щоб нашим дітям було зручно і комфортно.

“Я задоволена”, — закінчує свою оповідь Анна Павлик, інтелігентна, статечна зі смаком вбрана жінка, яка попри всі негаразди, зберегла любов до життя, до свого Іванка і над усе цінує красу в житті.

Я дякую п. Ані за щиру, відверту розмову і хочу повернутися до свого першого знайомства з Іванком. З того часу минуло 5 років. Зараз це радісний, енергійний хлопець, він вже не дитина, в парубка пробиваються вуса. Вміє казати вчителям влучні, дотепні компліменти. Улюблена пісня Іванка “Смерека”, він розпочинає співати її першим і за ним тягнуться всі діти. На уроках “Домашньої кухні” Іванко з притаманною йому акуратністю чистить картоплю, миє посуд і радісно посміхаючись, часом крадькома поглядає на вчительку, чим би її ще розвеселити. Ніхто з дітей не замітає кімнати так охайно, як Іванко. На уроках малювання він малює дорогу з багатьма автомобілями з багатостороннім рухом і великий світлофор, що світить червоним, жовтим і зеленим кольорами...

Але не з усіма дітьми в нашій установі діється така разюча метаморфоза. Є в нас вихованець Василь Пастушок, зміни відбуваються так би мовити в зворотному напрямку. Василько також відвідує школу від самого відкриття. Немає предмета, де б Василько не встигав. Він гарно читає, рахує. Якщо в моєму графіку на роботі знаходиться вільна хвилина, я стараюсь займатись з Васильком природою чи біологією. Хлопця все цікавить, він все швидко запам’ятовує. Чому ж він не є в нормальній школі, можливо запитаєте ви. Відповідь на це питання дасть Леся Романівна Олієвська, директор РПЦ “Струмок”:

- „Я, як і кожна мама, переживаю за своїх дітей і за тих дітей, які сьогодні відвідують наш “Струмок”. Та не завжди все складається так, як мріємо і хочемо. Здається робимо все правильно, а воно складається не так як хочеш. Так і з Васильком. Він досить розумний хлопець, якимось чином випав із системи освіти. Коли ми відкрили в Бродівському районному товаристві захисту дітей-інвалідів “Надія” гурток для дітей-інвалідів “Журавлик” , то Василько прийшов до нас, хоча тоді був скерований обласною консультацією в інтернат. Мама його туди не віддала. Сільська школа його не брала.

За час перебування цього хлопчика у нашому центрі ми бачили, що він знає багато і досить добре, швидко засвоює матеріал. Це нас дуже дивувало, чому він не в загальноосвітній школі. Наші намагання якось налагодити співпрацю з районною освітою тоді, та й тепер не є такі, які мали б бути. Можливо і ми щось не допрацьовуємо, а можливо і наші педагоги не зовсім розуміють нашу роботу. Хоча все таки є певні результати, адже в школі №3 відкрито спеціалізований клас, який відвідує Василько і ще троє дітей нашого “Струмка”. Ви би бачили, як хлопці тішилися, що підуть у школу. Там, у їхньому класі було дуже холодно зимою, але діти йшли, хоч на пів години. Ось тільки впускали їх туди через чорний хід. Тепер радість дітей затьмарена, бо їм повідомили, що на другий рік вони вже не підуть у школу, і що не буде їхнього класу, і що Вікторія Олександрівна не буде їх вчити. А вони її люблять. Василько за це дуже переживає, бо в інтернат його мама не віддасть та й він цього не хоче, у сільську школу, де вчиться його братик і сестричка він не піде, бо не буде в класі з однолітками, і тут закриють спецклас.

Мені часто приходиться з ним спілкуватися, бо Василько є в “Струмку” п’ять днів, тобто у нас працює нічна група і мені доводиться бути тут постійно . Тож коли бачиш, як ця дитина переживає за своє майбутнє, серце крається. Кожен день я переконую його в тому, що якщо і закриють спеціалізований клас у школі, то ми зробимо все для того, щоб Василько мав документ про освіту і зміг отримати ще якусь професійну підготовку. На мою думку, то проти цієї дитини вчинено злочин. Він є педагогічно запущений, бо хтось колись зробив дуже поспішні висновки і не дав цій дитині бути разом з однолітками у школі. А ми, громадська організація, наші вчителі – це люди з педагогічною освітою і без неї, по мірі своїх можливостей, зробили все можливе, щоб і Василько та й інші діти “Струмка” могли хоч трішечки реалізувати своє право на освіту, друзів, сім’ю, спілкування. Ми не отримуємо заробітної плати, просто на добровільних засадах віддаємо свій час для цих дітей. Ми розуміємо, що їм це вкрай потрібно. Василько навчився у нас і читати , і писати, любить дитячі енциклопедії, багато малює, любить готувати їсти, прибирати.” Наскільки мені відомо, то у цьому навчальному році наші діти мають аж чотири вчителя, які отримують державну заробітну плату . Наші вихованці люблять працювати в столярній майстерні , подобаються їм уроки з логопедом, та на жаль коли вони приходять до дому (в наш центр “Струмок”), то ми не бачимо і не знаємо, що вони там робили. Приходиться нашим вчителям проводити з дітьми свою роботу згідно своїх планів, а не продовжувати шкільне навчання для того, щоб закріпити те, що дає шкільна програма. Не було і не має, на превеликий жаль, належної співпраці , та будемо надіятися що з часом все зміниться. ”- Закінчує свою оповідь Леся Романівна .

Видно, що ця жінка дуже ревна за цих дітей , їй небайдужа їхня доля , втім як і кожній матері що виховує неповносправну дитину , щодня і щоночі спостерігаючи страждання і біль свого синочка чи донечки ...

Світлана Федорук

На цю ж тему...

Півень і сонце.

Дрімає Півень на сідалі. Прокинеться, солодко позіхне й знову дрімає. А на зорі завжди співає: ку-ку-рі-ку! Прокидаються кури, худоба.

Півень і каже:

-Ба, як проспівав – і ранок настав. Як би не я , то й не розвиднілось би. А так-таки.

Так повторювалось багато разів. Та ось півень розгнівався на людей – мало йому дали зерняток. Потім і подумав: “Влаштую ж я вам. Не проспіваю вранці – і не зійде сонечко. Що ви станете робити?”

Прийшла ніч. Посміхається уві сні Півень сам до себе, зловтішається: “Ось буде вам біда”. Прийшов час співати, а півень мовчить. Заплющив очі і спить. Прокидається і бачить: сонце яскраво світить. Кури повставали з сідала.

Соромно стало Півневі....

В. Сухомлинський.

«Немає неповносправних людей, є неповносправне суспільство, яке робить цю людину ще більш неповносправною»

Консультаційна служба

Українсько-Канадський проект “Реформування соціальних служб в Україні” завершує свою діяльність. А ми -

знову на курсах у “Львівській Політехніці”.

При “Львівській Політехніці” відбулися курси для працівників соціальної роботи. Від нашої організації на курсах навчалося 3 чоловік: Таня Савич, Михайло Питльований, Світлана Федорук.

У другому модулі увага зосереджувалася на різноманітності методів професійного втручання, які використовуються при надаванні послуг на різних рівнях соціальної роботи. При визначені змін на мікро рівні (особа/сім’я) ставилася мета дослідити підходи дорадництва з особливим акцентом на професійне втручання у кризових ситуаціях. Метою модуля також було зосередження уваги на інтерв’ю, проведенні коротких опитувань та підходах, які спрямовані на вирішення проблеми.

Також навчалися визначати зміни у межах груп, спільнот та організацій на меццо та макрорівнях, а також досліджувати принципи, пов’язані з соціальним розвитком та наснаженням. Модуль представляв зміст посередництва і турботи про себе.

В основному курс складався з лекційних матеріалів, діяльності у невеличких групах та загальних групових дискусій. Інформація, що надавалася в ході курсу буде корисною для проведення практичної роботи та керівництві практичною роботою в організаціях, що надають соціальні послуги.

Важливе значення в соціальній роботі має наснаження. Саме наснаження допомагає клієнтам у збільшенні рівня контролю над власним життям і діями, а також дає людям можливість реалізації їх повного потенціалу. Отже, наснаження може бути діючим принципом на індивідуальному, особистому, груповому та організаційному рівнях. Так, як наша організація спеціалізується на дітях з особливими потребами, важливе значення має, як наснаження для дітей, так і для їх батьків. Роль соціального працівника полягає в тому, щоб допомагати батькам побачити свій потенціал і допомогти його реалізувати.

Часто соціальний працівник може виступати в ролі посередника ( в нашому випадку між матір’ю хворої дитини і державною установою , а також при конфлікті між батьками). Посередництво відрізняється від закону та терапії, воно виявило потребу людей у тому, щоб бути більше залученими до прийняття власних рішень. Такі слова, як наснаження, чесність та повага стали одними з вагомих ознак чи віх посередництва.

Які ж є ролі посередника?

ü Нейтральність. Посередник є неупередженим.

ü Посередник не стає ні на чий бік.

ü Посередник не осуджує нікого і не схвалює нікого.

ü Створення безпечного фізичного емоційного середовища.

ü Мова (жодних поганих чи непристойних слів).

ü Шанобливе, відверте, чесне спілкування.

ü Кожен повинен мати рівні можливості обговорювати проблеми і турботи.

ü Встановлення і підтримання балансу сил між учасниками.

ü Завдання посередника полягає в тому, щоб створювати все зростаючу зміну до успіху, побудувати успіх, що веде до вищих рівнів довір’я, а також до інших змін.

Ще важливе значення в соціальній роботі має робота з громадою. Наша громада є добре організована і має такі функції, як спільні інтереси та стосунки. До стратегії щодо нашої громади можна віднести стратегії нормативного перевиховання, тобто:

а) фокусування на вирішенні проблеми

б) нові цінності, освіта і запровадження методів, які повинні змінити старі цінності.

Серед послуг, які нас вчили надавати є реагування на кризові ситуації в які попадають люди. Так, як термін “криза” є дуже поширений і звичайно асоціюється з негативним станом, то для нашої громади допомога при кризових станах є дуже актуальна тому, що в житті членів нашої громади часто одна кризова ситуація нагромаджується на іншу. Як допомогти людині в кризовій ситуації, особливо в активній стадії кризи — стані суїциду, розкажемо в наступних номерах “Вісника Надії”.

На заключному етапі нашого навчання ми навчалися як надавати супервізію для студентів соціальної роботи . Будучи супервізором практики в установі ми будемо знаходитись поруч із студентом день-у-день, проводячи супервізію його роботи та надаючи підтримку, яка потрібна йому для ефективного навчання. Виконуючи ці функції супервізор є ключовою особою в процесі проходження студентами професійної практики. Проходження професійної практики є дуже важливим. Це дає студенту можливість на власному досвіді перевірити те чого він навчився в аудиторії. Студенти швидко зрозуміють ,що читання про кривдження дітей ,розумові хвороби чи алкоголізм –це не те саме , що зустрічі та спілкування з реальними людьми ,які пережили ситуації та обставини , які студенти вивчали лише теоретично. Несподівано виявляється ,що “ практична “сторона соціальної роботи є набагато складнішою, ніж студенти собі уявляли. Це тому, що соціальна робота дійсно є набагато складнішою, ніж це можна зрозуміти з теоретичного навчання. Схвильованість студентів зростає, вони можуть почувати страх та повну некомпетентність у виконанні роботи, якої від них вимагають. Зовсім несподівано вони “нічого не знають”. Ось тому роль супервізора практики в закладі є надзвичайно важливою. Супервізор є вихователем для студента, людиною, яка керує, підтримує та дає пораду студенту. В ході цього виховного процесу розвиваються відносини зі студентом, які базуються на взаємоповазі, спілкуванні та довір’ї. Будемо надіятися, що отримані знання, допоможуть нам в нашій нелегкій і водночас творчій праці.

Підготувала Світлана Федорук

Ласкаво просимо до Голландії.

Мене часто просять описати досвід виховання неповносправної дитини для тих, хто сам цього не пережив і не може це зрозуміти, чи уявити що це є.

Це як....

Коли у вас має з’явитися дитина, це подібно чарівній подорожі до Італії. Ви купуєте гору довідників та будуєте чарівні плани. Колізей. Скульптура Давида у виконанні Мікеланджело. Гондоли у Венеції.. Ви так можете вивчити декілька фраз італійською мовою.

Все дуже захоплююче.

На кінець після місяців очікування надходить цей день. Ви збираєте свої речі і від’їжджаєте. Через декілька годин літак приземляється. Заходить стюардеса і каже: “Ласкаво просимо до Голландії”. “Голландії??? Що ви маєте на увазі? Я летів в Італію. Все своє життя я мріяв про Італію!”

Але розклад польотів змінився. Вони приземлилися в Голландії і там ви маєте залишитися.

Важливо є те, що це не є жахливе, брудне місце, де панує голод та хвороби. Це просто інше місце.

І тому ви повинні купувати інші довідники і вивчати зовсім іншу мову, спілкуватися з групою людей, яких ви ніколи раніше не зустрічали.

Це просто інше місце.

Ритм життя там повільніший ніж в Італії і там не так барвисто. Але трішки поживши, ви оглядаєтеся та бачите що у Голландії є вітряки. У Голландії є тюльпани. У Голландії є картини Рембрандта.

Але всі інші, кого ви знаєте, їдуть до Італії,і всі вони говорять як їм було там добре. І все своє життя ви будете говорити “Так, я також там мав бути.Я так планував.”

І біль від цього ніколи не зникне, так як втрата цієї мрії є досить сильним ударом.

Але якщо ви все своє життя будете шкодувати, що не попали до Італії, ви можливо ніколи не відчуєте себе вільною людиною, щоб отримати радість від дуже особливих та улюблених речей у Голландії.

Матеріал семінару “Танцювально-рухова терапія”

Сторінка юриста:

«Не роби того комусь, що тобі не мило…»

Адвокатування

(продовження)

ІНФОРМУЙТЕ ІНШИХ ЩОДО ТОГО, ЩО ВИ ХОЧЕТЕ, ЩОБ ВОНИ ЗРОБИЛИ

Закінчуйте розмову на позитивній ноті: "Сподіваюсь ви неодмінно звернетесь до наших проблем". Дуже важливо також зазначити останній термін.

Користь для інших

Набагато легше запевняти когось, якщо присутній інтерес для цієї особи. Нагадайте їм ще раз про користь. (Наприклад, послугами банку будуть користуватися особи у візках_, так банк буде мати більше клієнтів). До того ж, це є правильний моральний захід.

Детальне адвокатування

Не може застосовуватись весь час, але подеколи є досить вдалим. Говорячи про встановлення пандусу, треба надати інформацію, хто і в який термін може це зробити.

Цією стратегією треба користуватися досить обережно, бо деколи людей дратує, коли їм надають забагато інформації, диктуючи, що і як їм треба робити.

БУДЬТЕ ДОСИТЬ ДЕТАЛЬНИМИ, КОРИСТУЮЧИСЬ ЦІЄЮ СТРАТЕГІЄЮ

Огляд

Перегляньте мету адвокатування. Вона повинна бути позитивною, особистою, орієнтованою на надію. Ми подаємо приклад використання цієї стратегії і визначення її ефективності

Вправа

Мені необхідно______________ (ім'я особи) _(що вам необхідно) _____________________________________ (надайте деталі, як би ви хотіли, щоб це було зроблено)

Приклад

Мені необхідно________________________ІПО., працівник банку

______________________встановити пандус при вході в банк ___________________________________ провести оцінку проекту

ЯК РЕАГУВАТИ НА НЕГАТИВНУ ВІДПОВІДЬ

Вступ

Ви починаєте працювати від проблеми і доходите до позитивного рішення. У цьому випадку після всієї проведеної роботи, вам може бути прикро, що хтось відмовляє вам у тому чи іншому проханні. Цей розділ говорить саме про те, як реагувати на негативні відповіді.

Запитайте знову

Також можливо, що у когось був поганий день і наступного дня ви дістанете більш позитивну відповідь. Подекуди повторне прохання або питання рятує ситуацію.

НІКОЛИ НЕДООЦІНЮЙТЕ СИЛУ ЗАПЕВНЕНЬ

Запитуйте інакше

Існує багато типів адвокатування. Дехто дуже м'який в адвокатуванні, а дехто навпаки. Дехто любить філософствувати, а деякі працюють як продавці ідей адвокатування. Кожен стиль працює інакше, маючи спільну мету запевнення людей в тому чи іншому.

Деколи ці стилі спрацьовують дуже добре, а деколи не спрацьовують. Якщо ви отримали негативну відповідь, все, що вам треба зробити - це поміняти тактику. Намагайтесь інакше поставити запитання, якщо це не працює. Спробуйте кричати і подивіться, якою буде реакція. Якщо ви занадто агресивні і це не допомагає, ви можете ввічливо запитати про те, що вам краще робити в тій чи іншій ситуації.

ЯКЩО ТЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ НЕ СПРАЦЬОВУЄ, СПРОБУЙТЕ ЩОСЬ ІНШЕ

Кожна ситуація є інакшою. В різних обставинах спрацьовує інший метод.

Спробуйте запитати когось іншого

Якщо ви весь час отримуєте від когось відмову, можливо процесом керує хтось інший. І вам необхідно звернутися до когось іншого.

Деколи варто звертатися цілком до іншої організації або відділу, особливо, коли ви працюєте з урядом. Існує мінімум два або три агентства, які в тій чи іншій мірі займаються цим питанням.

Застосовуйте тиск з боку громадськості

Інший загальний підхід - це як саме зробити програму чи питання більш привабливим з тим, щоб ця особа дала позитивну відповідь. Для цього можна застосовувати тиск з боку громадськості і залучити засоби масової інформації, інформаційні агентства, політичних лідерів, зацікавлені групи і т.д. Задіючи ці агентства, ви привертаєте увагу до проблеми. При цьому ви завжди повинні акцентувати, яку користь принесе той чи інший захід.

Змініть свою мету

Якщо вам не вдається домогтись свого, перегляньте і змініть свою мету. Пам'ятайте, ви маєте різноманітні варіанти виконання мети і поставлених цілей. Поверніться назад і перегляньте свою мету, оцініть її і подумайте з якого боку ви можете підійти до вирішення проблеми:

1. Рішення, у котрому вам було відмовлено, виглядає непогано. Його треба подавати на розгляд ще раз.

2. Ви можете думати про новий, цілком інакший підхід.

3. Ви маєте правильне рішення і ви повинні пробувати ще раз і ще раз.

Вступ

Серед найбільших труднощів в адвокатуванні є те, що люди перекладають обов'язки на інших. Навіть якщо ви часом думаєте, що хтось вже остаточно береться за вирішення проблеми, то це деколи не так.

Існує досить простий метод вирішення цієї проблеми. Треба завжди документувати те, що трапилось і:

- нагадати тій чи іншій особі

- запросити третю особу до вирішення того чи іншого питання

- привернути увагу засобів масової інформації

Тому, потрібно завжди записувати хід подій, навіть телефонні розмови і особисті зустрічі. Другий підхід - це написання листів і зберігання копій.

Записи щодо спілкування

Часто в адвокатуванні застосовуються телефонні розмови і особисті контакти, тому що це найлегший і найшвидший спосіб спілкування. Але автоматично він не надає відповіді.

Далі подається проста форма обліку спілкування. Ми радимо вам користуватися цією формою весь час. На початку ви заповнюєте загальну інформацію. Також важливо задокументувати час розмови. Наприклад, я зателефонував 14 березня о 14:45 після обіду. Важливо занотувати опис розмови, назву організації, номер телефону і т.д.

Запишіть всі питання, які ви ставили, і відповіді на них, хто за що відповідає. Це допоможе вам вести облік повноважень.

Звичайно, деколи вистачає просто записати контактних осіб і, навіть, пізніше використовувати їх у вашій роботі. Деколи ви навіть можете вислати їм заповнену форму для того, щоб нагадати про що йшла мова.

Частина змісту присвячена головній темі розмови. У верхній частині запишіть, що ви хочете, щоб ця особа зробила (наприклад, сповістила про існуючі послуги, контакти, і т.д.). В частині змісту у декількох реченнях, ви повинні висловити ваше прохання, чи побажання (головний зміст вашого адвокатування). В кінці напишіть відповідь, яку ви отримали від цієї особи.

Основна мета телефонної розмови - з'ясувати, хто за що відповідає. Не забудьте записати дати і прізвища відповідальних. Це дозволить вам відслідковувати виконання роботи і допоможе вам закінчити працю.

Деколи досить просто записати контактних осіб і використовувати цю інформацію у подальшій роботі. Іноді люди забувають, тому варто вести облік. У такому випадку, інформацію можна надіслати по пошті разом з виповненою формою запису зв'язків. Ви можете це зробити ввічливо, попередньо повідомивши, що ви надсилаєте цю інформацію з метою.

Заключні зауваження по механіці адвокатування

Якщо ваша неповносправність ускладнює написання, вживайте диктофон. Якщо хтось відмовляється відповідати на ваші листи, або, навіть, признаватися в тім, що він/вона їх отримали, надсилайте ваші листи реєстрованою поштою. Завжди робіть копії ваших листів, в разі необхідності ви завжди можете також надіслати копію, Не забувайте підписати ваш лист. Якщо ви не отримали відповідь, нагадайте знову про себе через 4-5 тижнів. Копії листів надсилайте президенту або віце президенту організації.

Підготовлено за матеріалами брошури “Адвокатування” виданої в рамках проекту “Реформування соціальних

служб в Україні” фінансованим Канадським Агентством з Міжнародного Розвитку Канади” (СІDA)

«Випадок не може любов замінити, час не послабить її.»

Р. Браунинг

Сторінка психолога

Час. Як його підкорити?

Як підкорити собі примхливу субстанцію — час?

Якщо відчуття, що час спливає, наче вода, виникає занадто часто, слід прислухатися до порад психологів, їхні поради допомагають підкорити собі цю примхливу субстанцію — час.

— Для початку проаналізуйте, що поглинає частку вашого життя: відведіть тиждень на “облік і контроль”, розпишіть по годинах чим ви займаєтесь у робочий час і що робите в дома. Обов’язково позначте, коли ви найрезультативніші, а коли, незважаючи на всі зусилля, пасивні й незібрані. Це допоможе плідно використати свої “зоряні години”.

— Чітко сформулюйте, якого результату ви хочете досягти і в які терміни. Адже, не знаючи мети, можна збитися зі шляху і втратити орієнтир ще на старті. І, переборовши багато дрібних і необов’язкових справ, виснаживши для цього весь запас сил і енергії, залишитися з “нульовим” результатом: Запишіть у тижневик найважливіші справи у порядку терміновості й актуальності. І виконуйте їх суворо по черзі: за справу №2 беріться тільки тоді, коли виконали справу №1. Не ставте дуже багато завдань: залякаєте себе своїми-таки наполеонівськими планами. Не забудьте також, що заплановані терміни мають бути реальними і більш окресленими.

— Особливе місце у тижневику відведіть контактам: обіцяні дзвінки та зустрічі мають відбутися вчасно.

— Не дозволяйте оточуючим “їсти” ваш час. Для люб’язних товариських людей, які з особливим задоволенням “навантажують” вас своїми проблемами, психологи навіть термін такий вигадали “люди-хронографи”. Поради ваші вони навряд чи врахують, але часу заберуть... Не забувайте також про чудовий засіб економії часу — телефон. Але й спокусі потеревенити довше, ніж це необхідно цієї митті, не піддавайтесь.

— Така вже людська природа: не привабливі для вас завдання ми підсвідомо намагаємося відкласти в довгий ящик. І це відтягування роботи інколи забирає більше часу, ніж її виконання. А яка титанічна праця з мотивації нашого “відступництва” нуртує в нас? Спробуйте метод “від протилежного”: знайдіть в обов’язковому якийсь інтерес, намагайтеся рутинну роботу робити творчо. І хто знає:, а раптом вам пощастить випередити час ?

Підготувала психолог проекту

Л. Сірко

Діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості.

В. А. Сухомлинський

У нашому “Струмку”:

Вальдорфський семінар

З 27 по 29 березня на базі реабілітаційно-педагогічного центру „Струмок”, що діє при районному товаристві захисту дітей-інвалідів „Надія”, проходив другий з трьох запланованих семінарів на тему „Обмін досвідом, методичними напрацюваннями з представниками інших громадських та державних установ, які працюють з неповносправними дітьми”. Нагадаємо, що перші навчання пройшли у „Струмку” у жовтні минулого року.

Семінар на запрошення голови товариства „Надія”, Лесі Олієвської, провели студенти Міжнародної школи Вальдорфської педагогіки Світлана Мосейчук зі Львова, Надія Каражей та Марина Сємьонових з Одеси. Метою проведення Всеукраїнського семінару на базі РПЦ „Струмок” було ознайомити педагогів центру, а також гостей з основами Вальдорфської педагогіки, дати поштовх для подальшого вивчення цієї педагогічної методики і застосувати набуті знання при роботі з неповносправними дітьми у центрі. Працівники РПЦ „Струмок” ділилися й своїм власним досвідом роботи з неповносправними дітьми, продемонструвавши як проходять уроки з Працетерапії.

На семінар прибуло близько двох десятків учасників з Ужгорода, Ковеля, Білої Церкви, Ніжина, Львова, бродівські вчителі, які цікавляться Вальдорфською педагогікою та власне працівники центру.

Що ж то за незнайомий вислів „Вальдорфська педагогіка” і чому перші школи, які почали працювати ще у 1919 році, у пострадянські республіки прийшли лише у середині 90-х років минулого століття, і яка необхідність говорити про цю методику зараз, коли в системі освіти чимало інших передових, результативних методів навчання?

Засновником першої Вальдорфської школи був Рудольф Штайнер і у цій школі навчалися діти робітників тютюнової фабрики „Вальдорф – Асторія” (м. Штуттгарт, Німеччина). Сьогодні у світі близько шести сотень таких шкіл. В Україні Вальдорфську методику можна опанувати в Одесі та Дніпропетровську, де тричі на рік проводяться навчальні семінари за участю педагогів з усього світу, бо вітчизняні спеціалісти, які б могли викладати цей курс, щойно роблять перші кроки у цій великій науці.

Перш за все, Вальдорфську педагогіку можна визначити як духовно-душевну науку. Поряд із ґрунтовними знаннями, прямуючи у дорослий світ, дитина повинна чітко усвідомлювати своє місце у світі, мати і розуміти сутність свого „Я”, свій взаємозв’язок з навколишнім світом, природою і людьми, які її оточують. Право на дитинство – це право кожної людини. Маленька людина, яка приходить у цей світ, повинна бавитися, вередувати, фантазувати, видумувати нереальні історії та щохвилини запитувати „Чому?”, „Як?”, „Навіщо?”.

Гамбурзький вчений-педагог Петер Штрук вважає, що за останні п’ять тисяч років основні потреби дітей не змінилися: „Вони хочуть бути чесними, працьовитими, чогось навчитися, хочуть любові, спілкування, звертання до себе, хочуть слухати, рухатися, гратися, мати вільний час і бути потрібними”.

Вальдорфська педагогіка поставила у центр світу інтереси дитини. Мета Вальдорфських вчителів – дати путівку у життя не лише інтелектуалові, а в першу чергу духовно багатій і фізично здоровій освіченій молодій людині, яка знаючи, що вона має певне місце у світі, що її люблять і поважають, буде твердо стояти на землі, не шукаючи забуття в горілці і наркотиках, не нищитиме природу, не ображатиме інших людей. Вальдорфська школа – це комплекс дитячого садка і загальноосвітньої школи, які існують як частини одного цілого. Сьогодні в Україні такі школи вже діють в Одесі, Харкові, Києві, Дніпропетровську, на Івано - Франківщині. І хоч платня за навчання у них немала, бажаючих навчати там свою дитину немало.

До семи років дитина має знати, що „світ добрий” і основою Вальдорфського вчення є філософія добра. Це добро вона впускає у себе, малюючи жовтим кольором – кольором сонця, світла, тепла. Трохи пізніше добре давати дитині малювати акварельними фарбами різних кольорів, щоб вона сприймала світ через колір і виявляла на малюнку свої емоції. „Хай малює будь-що, за власним бажанням – не потрібно змушувати її малювати якісь певні предмети”,- каже Світлана Мосейчук, яка проводила на семінарі заняття з живопису. Пані Світлана говорить про причини, які спонукали її, викладача гуртка декоративно-прикладного мистецтва Львівської міської дитячо-юнацької технічної школи, три роки тому вступити на навчання у Міжнародну школу Вальдорфської педагогіки: „Мене вразило те , як учитель Вальдорфської школи ставиться до своїх учнів: увечорі, лягаючи спати, він згадує увесь день чи не образив когось, приділивши йому менше уваги, а якщо так, то назавтра він має виправити цю помилку. Ці люди дуже скромні, совісні, віддані своїй справі”.

Вальдорфська педагогіка – це навчання через мистецтво. Поряд з іншими навчальними предметами, елементами Вальдорфської педагогіки є живопис, рукоділля, ремесло, музика, малювання форм, іноземна мова, пальчикові ігри, казки – у дитячому садку, театр – у школі. З деякими з цих елементів, як-от: живопис, музика, рукоділля, пальчикові ігри, казки, переживання форм (пряма, хвиляста лінії, спіраль) ознайомились учасники. Кожен робочий день семінару розпочинався зі співу каноном, що задавало настрій на увесь день.

Дітям необхідно отримати елементарний досвід спілкування з природою, мати уявлення про натуральні матеріали. Надія Каражей, яка цьогоріч захищатиме дипломну роботу з Вальдорфської педагогіки за спеціальністю „вихователь дитячого садка”, поділилася секретами рукоділля. Для казкових героїв, яких виготовляє власноруч, вона використовує лише натуральні тканини, нитки: шерсть, бавовну, шовк, овечу шерсть, підставочки, щоб ляльки добре стояли – лише дерев’яні. Усі персонажі мають бути схожі виглядом і пропорціями на своїх героїв. Пані Надя уже створила кілька колекцій персонажів для народних казок, декілька з яких учасники семінару мали можливість переглянути. Надія Каражей вважає, що кожна дитина йде своєю дорогою і ми, дорослі, повинні лише допомогти їй пройти цей шлях.

Мали успіх в учасників семінару пальчикові ігри, з якими ознайомила Марина Сємьонових. Пальчикові ігри не лише цікаві, а й корисні для здоров’я, бо, наприклад, супроводжуючи таким коментарем якийсь вірш, поряд із жестами, ми ще й масажуємо пальці, надаємо їм гнучкості. Завчивши основні жести, майже до будь-якого вірша можна застосувати пальчикову гру, яка заодно допоможе дитині сконцентруватися, покращити пам’ять.

Протягом трьох днів учасники семінару, який проводився у рамках проекту „Від „Струмка” – у вир життя”, були щирими і відкритими немов діти. Дорослі люди вперше відкрили у собі любов до живопису та вміння володіти пензлем, експериментуючи з кольорами на папері – картини виходили досить непогані.

Гість зі Львова, Микола Сварник розповідає про свою участь у семінарі: “Я тут тому, що ми з Лесею Олієвською хороші друзі, також я перебуваю у наглядовій раді “Струмка”. Часто з Лесею Романівною ми обмінюємось організаційними порадами, ділимось особистими проблемами. А взагалі я відвідую близько двох - трьох десятків таких семінарів та конференцій у рік”. Микола Сварник, батько неповносправної дитини, у минулому голова Львівського товариства захисту дітей – інвалідів “Надія”, а сьогодні доцент кафедри соціології і соціальної роботи Інституту соціальних і гуманітарних проблем НУ “Львівська політехніка”, кандидат біологічних наук, є прихильником того, щоб діти з особливими потребами навчалися у звичайній школі. „ Психологічних проблем не повинно бути, бо всі ми іноді відчуваємо свою несхожість, унікальність стосовно інших. Діти з особливими потребами повинні виховуватись у природних, а не тепличних умовах”.

Враженнями про семінар ділилися усі учасники. „Дякуємо вам за нові, так необхідні нам знання, якими ви з нами поділилися, за часточку доброти, любові, які ви залишили в наших серцях” – це відгуки працівників реабілітаційного центру з Ковеля Лесі Гончарової та Наталії Славікової. „Мені дуже сподобався семінар. Взнав багато нового для себе. Було приємно поспілкуватись і навіть просто відпочити”, - цей запис у книзі відгуків зробив вчитель трудового навчання РПЦ „Струмок” Віталій Степанюк. Усі гості приїхали з метою взнати більше інформації про роботу з неповносправними дітьми у „Струмку”, ознайомитись з новими методами навчання таких дітей. Своїми напрацюваннями з „Працетерапії” поділилися працівники реабілітаційно- педагогічного центру „Струмок” Світлана Федорук і Клавдія Вороновська, які проводять заняття з домашньої кухні. Сьогодні їхні вихованці можуть приготувати собі обід самотужки: купити продукти на ринку, почистити і зготувати, наприклад, салат, канапки, зварити картоплю, заварити чай.

Леся Олієвська та її колеги вважають, що із запровадженням у „Струмку” Вальдорфської методики результати навчання, набуття якогось фаху неповносправними дітьми будуть набагато кращими, а найзаповітніша мрія на даний час – це створення кількох майстерень, де б неповносправні молоді люди могли працювати після закінчення навчання та відповідної професійної підготовки.

Учасники семінару прощалися зі струмківцями та старовинними Бродами, сповнені новими враженнями, збагачені досвідом та везучи у свої школи власноруч створені сувеніри – ляльки, паперові літаки, кулі, квітки. До наступної зустрічі!

Наталія Кутняк, учасниця семінару

...учнівська помилка – все одно, що дорожній знак.

Для мене учнівська помилка в домашньому завданні — це все одно, що дорожній знак для водія: помилка вказує мені, куди рухатися далі, що в матеріалі уроку залишилося незрозумілим, не почутим. Аж ось, одного разу, беру до рук черговий зошит і вражаюся від того, що жодної помилки в прикладах не знаходжу. А навпроти мене — сяючі очі дитини і радісне «а я вдома все на калькуляторі розв’язав!». Щось всередині мене защеміло від почутого, але через мить я вже знала, про що розповідатиму дітям.

Є в моєму уроці хвилин десять, коли я можу висловити свою точку зору щодо різних неприємних подій, які трапляються в класі. Зробити це можна красиво, не ображаючи нікого з дітей ані жорстокими словами, ані суворим голосом. В цій частині уроку я розказую так звану «моральну історію», яка стосується не так навчальної мети, як виховання дитини.

Сталося це в далекому-далекому майбутньому. В той час люди вигадали так багато нових машин, що самі вже могли нічого не робити. А навіщо? Адже існували машини, що мили посуд, прибирали, шили одяг і готували обід. Були машини, що думали за людину, рахували, розв’язували задачі. Дуже зручні транспортні стрічки могли доставити людину куди завгодно. Та й у гості люди вже не ходили: достатньо було набрати номер телефону, як на великому екрані з’являлося зображення співрозмовника. Всі з цього дуже раділи — адже нарешті людина стала зовсім вільною!

В моду увійшли спеціальні візочки, на яких було дуже зручно переміщуватися по квартирі або вулицею. І ноги людей поступово стали тонкими і слабкими. Те саме трапилося й з руками (адже не треба багато сил, щоб натискати на кнопки), а також з головою (думати зовсім не потрібно. За тебе все давно вже вирішили машини). Їм ставав нецікавим живий світ навколо — вони цікавилися лише самими собою та лише новими, все більш досконалими машинами. Люди стали ледачими та немічними, хоча це їх анітрохи не засмучувало. Жінки пишалися своїми кволими ногами, а коли народжувалася дитинка, її ніжки одразу міцно обмотували тканиною — щоб ноги не росли і щоб людина вже ніколи не могла самостійно ходити.

І ось в одній родині народилася дівчинка. Старий дідусь, що жив у домі, але все-таки ходив, спираючись на палицю, а не їздив на візочку, як інші, взяв дівчинку до себе. Мамі дуже не подобалося, що дідусь відмовився пеленати ніжки дівчинки — маленька радісно бовтала ними у повітрі і замість слабких тоненьких цурпалок у неї виросли повні, міцні і сильні ноги. Це було дуже негарно і навіть ганебно — всі сусідки сміялися над дівчинкою і говорили, що, не дай боже, вона ще й піде власними ногами — тоді це вже буде вкрай непристойно.

Гіркими сльозами ридала мати, коли вперше побачила, як дівчинка тупоче по долівці: здійснилися найстрашніші пророцтва — дівчинка ходить і ноги її огидні, як на старих картинах. Довелося сховати дівчинку і дідуся в будинку далеко за містом.

Дівчинка виросла і стала гарною стрункою дівчиною. Вона любила бігати й стрибати, лазити по деревах і стріляти з лука. Кожного дня вона прогулювалася в околицях, оглядаючи щоразу незнайомі місця, дивуючись, що є ще на землі справжня трава і квіти, ріки і гори, ліси і луки. І тут живуть справжнісінькі живі звірі, а не механічні, що жили вдома у мами. Якось в лісі вона зустріла літнього чоловіка, який збирав ягоди, і дізналася від нього, що є ще на землі люди, які вміють ходити власними ногами, працюють власними руками. Вони живуть у дерев’яних будинках, рубають дрова, самі собі шиють одяг. Вони веселі і щасливі, і кожен турбується не тільки про себе, але й про інших людей. Той, хто добре шив одяг, обмінювався з тим, хто добре доглядав за рослинами. А радість спільної праці зближувала їх і збагачувала. «Але чому ж там, у великих містах, люди нічого про це не знають? Чому вони такі самотні і нещасні? Чому вони не хочуть жити, віддаючи свою працю іншим людям, вирішуючи свої проблеми самостійно, без допомоги машин?» — дівчинку дуже хвилювали ці питання. Але відповісти їй ніхто не міг. Що ж буде далі? Що станеться з нашою планетою, якщо людям на ній більше не залишиться місця, якщо машини перетворять людей на своїх рабів?

Одного разу люди в поселенні дізналися про те, що планується зрубати всі ліси, які ще лишилися, висушити всі ріки, які ще текли на землі. Адже міським людям стало заважати свіже повітря. Воно хвилювало почуття і навівало печальні думки. А люди вже давно відучилися думати й відчувати. Біль у грудях, мрії дратували їх, турбували їхній спокій.

Але їхнім зловісним планам не судилося здійснитися.

Одного жахливого дня жителі міста прокинулися в своїх будинках і не змогли включити світла. Електричний струм кудись зник. А що трапляється з машинами, коли зникає електричний струм? Сотні, тисячі людей намагалися вилізти зі своїх склепів, але ноги не слухалися їх. Руки теж не могли нічим допомогти. Дорого заплатили люди за те, що довірили свою долю холодним залізним машинам.

Ця історія настільки вразила дітей, що ледь дослухавши її до кінця, вони почали розповідати, що самі вміють робити: шити, пекти млинці, мити посуд. Три дні поспіль вони просили мене повторити розповідь. В цій історії жодного разу не згадувалося слово «калькулятор», але тема для дітей стала очевидною. Одна історія допомогла одразу закрити проблему, сподіваюся, назавжди.

Щодня переглядаючи події в класі, я намагаюся вичленити важливе питання, з яким варто було б попрацювати мені й дітям. Дуже часто на уроках трапляються ситуації, що вимагають більш уважного осмислення, оцінки. Дуже часто вчинок, на який вчасно не відреагували правильним чином, перетворюється на погану звичку. Моральна історія стає ідеальним засобом для аналізу подібних ситуацій. Історія узагальнює конкретний вчинок, зводить його до принципу дії, а значить, вона не зробить боляче, не поранить душу конкретної дитини, що вчинила неправильно, але при цьому буде дуже дієвою, допоможе цій дитині позбутися чогось у собі. Або ж навпаки, за допомогою історії можна похвалити дитину, не викликавши в неї почуття самовдоволеності, замилування собою. Маленький хороший вчинок тоді виростає до рівня загальнолюдської цінності, стає надбанням цілого класу.

Моральна історія є завжди дуже конкретною. Вона покликана вирішити не абстрактну широку проблему, а ситуацію, що виникла тут і зараз, саме з цими дітьми. Тим вона і відрізняється від історії, яка оповідається кожного дня наприкінці заняття і яка є своєрідною «духовною віссю року», адже підбирається з урахуванням сезону, настрою епохи, віку дітей. Моральну історію можна назвати «оперативним втручанням», яке допомагає швидко відреагувати на конкретний вчинок і об’єктивно оцінити його. В моральній історії можна показати перспективу, результат цього вчинку, дещо перебільшуючи ситуацію, довести її до абсурду. А можна й запропонувати модель виходу зі складних обставин. Сюжети народжуються при згадці про конкретну дитину, конкретний вчинок.

Я пригадую кілька історій, результати яких я потім відчувала протягом цілого року. Деякі з них стали улюбленими і часто згадувалися в схожих обставинах. Але я знаю, що ті ж самі історії не справили жодного враження на дітей іншого класу.

Часто моральну історію навіть неможливо записати — емоція і точність слова народжуються експромтом в конкретних обставинах, і це майже неможливо згодом перенести на папір. До того ж образ історії повинен бути для вас настільки правдивим, щоб діти не могли відчути в ньому жодної фальші.

Але, звичайно, бувають ситуації, коли дуже складно щось вигадати. Тоді на думку спадають різні казки чи притчі, що дуже підходять для конкретного випадку. Буває, що діти їх вже давно знають, і тоді трапляється чудо — добре знайома історія, казка чи байка, що розповідається в певний момент, раптом заново оживає, виблискує новими фарбами. Закладені в ній моральні принципи враз дуже сильно переживаються дітьми як загальнолюдські, а не просто вигадані вчителем

Тетяна Нечитайло,

учитель 1-го класу вальдорфської школи «Михаїл» м.Київ, газета “Дитина”.

Чи буде наше місто без бар’єрним?

Бродам – більше 900років. Чи ставили Ви собі коли-небудь питання: “Скільки у місті людей похилого віку? Скільки жінок, які мають дітей до трьох років? Скільки людей, які пересуваються за допомогою візків чи милиць? Чи завжди я буду таким здоровим, як тепер?” Напевно ні, бо кожноденні турботи про те, як вижити завжди стоять на першому місці, а там будь що буде. Але чи так думають всі?... Той, хто на візку чи з милицями не йде до магазину купити собі необхідну річ, бо до того магазину не має доступу. Височезний бордюр, на тротуар не виберешся, куди там вже подолати ще й сходи. А що поробиш? Хіба ці люди можуть щось змінити? Адже вони колись теж були здоровими і не думали про те, що є хтось, для кого найменший поріг є величезною перешкодою до звичайного, такого природного життя в суспільстві, як піти до сусідів, в магазин, школу, аптеку, вирішити питання у відділі соціального захисту чи попасти на прийом до державного службовця.

Виявляється, що можна і змінити, і навіть щось зробити не тільки для себе, а ще й для тих, хто й сам собі може дати раду. Є у Львові такий центр – Ресурсний Центр Незалежного Життя. Очолює його Ярослав Грибальський, який вже має величезний досвід долання бар’єрів, бо через один нещасний випадок користується інвалідним візком вже 30 років. Саме завдяки йому та його команді місто Львів починає поступово мінятися в плані доступності та безбар’єрності. Встановлюються пандуси (похилі площини) до магазинів, аптек, вже можна добратися людині на візку до кабінетів в обласному управління соціального захисту, обласній державній адміністрації і т.д.

В рамках проекту “Реформування соціальних служб в Україні” на протязі чотирьох років РЦНЖ проводилися навчання, семінари, конференції, обмінювалися досвідом представники громадських організацій всієї України, Канадського Центру Вивчення Неповносправності. А фінансувала цю діяльність Канадська Агенція Міжнародного Розвитку.

Проект завершує свою діяльність, але він залишив за собою великий спадок - досвід. Завдяки йому сьогодні ми зможемо поступово робити зміни у своїх містах, селах. Адже і на державному рівні прийняті закони, нормативні положення про здачу будівель, де обов’язково мають бути встановлені пандуси, ліфти чи підйомні площадки.

Ресурсним Центром Незалежного Життя разом з Канадським Центром Вивчення Неповносправності та Інститутом Без бар’єрного Дизайну м. Вінніпегу вивчено потреби та розроблено і видано методичні посібники, які допоможуть фахівцям професійно будувати пандуси і робити доступними житлові та адміністративні будинки, школи, дитячі садочки, тротуари.

Весь цей досвід був закріплений і підведений підсумок на українсько-канадській конференції , яка проходила в Управлінні соціального захисту населення Львівської області з 21 по 23 травня “Безбар’єрна архітектура запорука прав неповносправної людини в контексті прав людини”. Саме тут ми черговий раз мали змогу переконатися в тому, що під лежачий камінь вода не тече, і що коли хочеш щось змінити , то треба починати з себе.

Спільно з Національною Асамблеєю Інвалідів України, Ресурсним Центром Незалежного Життя, Комітетом державного будівництва, партнерами інших НУО ми повинні робити своє життя і життя тих, хто має певні обмеження - доступним. Основною думкою конференції було: “Не робіть нічого для нас без нас”. Адже у нас часто буває так, що за людину, яка має певні обмеження, вирішують всі, тільки не вона. Ніби той, хто ніколи не сидів у інвалідному візку знає, як краще ним керувати...

Лорі Бітчел – представник Канадської Ради Неповносправних, вірить в те, що історія захисту інтересів неповносправних людей проходить паралельно з розвитком демократичного суспільства. Він презентував свою організацію і те, як вона захищає права неповносправних людей у Канаді. Наші історії є дуже схожими. Саме шляхом утворення добровільних асоціацій, канадці робили зміни і творять відкрите інтегроване суспільство. Ми ж сьогодні маємо у кого вчитися, і навіть їхні помилки в якійсь мірі нам допомагають. Але ми маємо бути свідомі того, що за одну ніч нічого не зміниш. Потрібно працювати. Це заохочення підтримав голова Українського Державного комітету будівництва та архітектури Василь Присяжнюк. Тож коли ця справа виходить з низів та підтримується верхами, віримо - вона досягне успіху. І з часом наше місто Броди, яке теж є недоступним для багатьох людей з особливими потребами , стане безбар’єрним. Сподіваємось, що до нашої програми долучаться представники місцевої влади, бізнесові структури, громадські організації і всі ті, кому не байдуже, що з ним завтра буде.

Леся Олієвська, голова Бродівського районного

добровільного товариства захисту дітей-інвалідів “Надія”

Що може допомогти нам простити? – Співчуття, розуміння та смиренність.

Співчуття, бо людина, яка заподіяла кривду нам, інколи сама є дуже скривдженою, нещасливою.

Розуміння, бо людина переважно “не відає, що робить”...

Смиренність, бо ми також так часто кривдимо інших, хоч зовсім того не бажаємо – тож хто ми є, щоб судити інших, щоб виносити їм вирок?...

“Дорога любові” Олег Романчук.

Від імені дітей товариства захисту дітей-інвалідів “Надія” та центру “Струмок”, їх батьків та працівників висловлюємо найщирішу подяку всім, хто допомагає в становленні нашої організації та впровадженні реабілітаційних програм.

ДЯКУЄМО

спонсорам та меценатам за допомогу та підтримку!